В свое время мне попал в руки Учебник украинского языка для студентов вузов.

 

Помню, меня очень позабавила вводная статья о древности украинского. К счастью, в интернете часть этого учебника выложена для общего обозрения. Так что теперь его можно прокомментировать. Полный текст книги смотрите здесь. А ниже подан текст автора с моими комментариями в скобках

Українська мова в доісторичні часи.
Українська мова, як було вже сказано, належить до індо¬європейської мовної сім'ї. Причому, на думку більшості вчених, Україна, зокрема її південь, є й прабатьківщиною індоєвропейської мови.


(Гамкрелидзе, Иванов в своей монографии о Индоевропейском языке определяют индоевропейскую прародину «В пределах Восточной Анатолии, Южного Каказа и Северной Месопотамии в IV-V тыс. до н.э.» (Индоевропейский яызк и индоевропейцы, т. 2, с. 895. То есть, никак не Северное Причерноморье, как бы этого не хотелось…)


«Різні міркування (прямих свідчень немає) дають змогу припускати, що найдавніша індоєвропейська мова формувалась у степових і лісостепових областях між Волгою й Дунаєм», — підсумовує Ф. Філій висновки багатьох мовознавців.
Так от, коли українську мову зіставляти з найдавнішими індоєвропейськими мовами, зокрема з латинською2, впадає в очі її, так би мовити, «архаїчність», тобто наявність у ній великої кількості прадавніх, індоєвропейських елементів, більше, мабуть, ніж у будь-якій іншій із сучасних мов цієї сім'ї.

 

(Это не правда, общепризнаный факт, что саме архаические черты несет литовский язик: «литовский язик лучше других живих индоевропейских языков сохранил арахические черты в фонетике и морфологи» (Лингвистический энциклопедический словарь, с. 271)


 Це може свідчити тільки про те, шо сучасна українська мова як така почала формуватися ще в доісторичні часи.

 

(Логическое противоречие: «современный» язык и «доисторические времена», между ними ведь несколько тысячелетий. Современный язык формируется сейчас или, по крайней мере, в ближайшие сто лет).

 

Як відомо, найстійкішою є фонетика: мова може зникну¬ти, а її фонетичні закономірності, особливості вимовляння звуків і далі проявляються вже в новій мові. У французькій мові фонетика й досі у своїй основі галльська, в англійській — кельтська. Фонетика польської мови різко відрізняється від чеської, українська — від білоруської й російської.

 

(Сомнительный пассаж. Во-первых, кто сказал, что фонетика является самой устойчивой? Как раз морфология – самая медленно изменяющаяся система языка. Фонетические изменения как раз более очевидны. Любопытно, откуда автор ре шил, что в основе английского – кельтская фонетика. Автор, наверне, забыл, что «завоевание Британии германцами началось в середине V века» (История английского языка, СПб, 1999 Иванова И.П. – с. 10). О  языке галлов вообще мало что известно. Носителей языка уже за две с лишним тысячи лет не осталось. Они были романизированы – говорили на народной латыни еще с начала новой эры. И, наконец, особенно забавно, что автор выделяет галльский язык и кельтский, видимо, ему неизвестно, что галлы и кельты – это одно и то же. Кельты – собственное название, галлы – название римлян (Гай Юлий Цезарь, Записки о галльской войне, гл. 1)

 

Фонетична система української мови, якість її звуків напрочуд близькі до латинської (і, зауважимо, до іспанської та італійської — її найближчих спадкоємниць).
В обох цих мовах майже однакова система голосних, тільки українська не зберегла розрізнення довгих і коротких. Щодо системи приголосних, то в українській мові на якомусь етапі її розвитку з'я¬вилися парні м'які, африкати й шиплячі, яких у латинській не було. Проте в латинській мові, як і в українській, була пара приголосних г і г (латинські g і h): genus «рід» (споріднене з нашим жона, жінка) і hostis «чужинець, ворог» (споріднене з нашим гість).
(автор, видимо, не знаком с историей латинского языка. Звук h, который подается как аналог украинскому, исчез из произношения еще в эпоху золотой латыни – в первом веке до новой эры. И в современных романских языках не произносится).
Можна говорити про чергування в обох мовах голосного у (латинський и) з приголосним в (латинський v): латинські nauta «моряк» і navis «корабель» (пор. українські учень і звичка)


(обычное чередование полугласного u-v абсолютно не является особенностью только латыни или украинского. То же самое и с полугласным i-j)


; про наявність випадного голосного є: латинське арег і аргі «вепр» (пор. українські вітер і вітру) тощо.


(Выпадающих гласный как раз совсем не характерен для латинского языка и встречается только в основах на –er. Например,  в украинском вистелю – вистилати. То есть, в украинском чередование возможно перед двумя сонорными л/р. Кроме того, выпадение «э» перед сонорным «р» - это нормальное фонетическое явление, свойственное разным языкам. «Р» очень звучная фонема, в некоторых языках, как, например, в сербском, который так и называется Српски језик)

 

Така подібність двох фонетичних систем, незважаючи на часову відстань між ними у дві з половиною—три тисячі років і на всі ті зміни, що відбулися за цей час у них, не може бути про¬сто випадковістю.

 

(Непонятна легкость, с который преодолевается расстояние в три тысячи лет, где вообще хоть какой-то научный критерий??? Тут даже слов нет для комментариев…)

 

 Це, безумовно, вияв якихось давніх спіль¬них тривких мовних законів.


(Ничего особенного: украинский – потомок протославянского языка, который,  в свою очередь откололся от других индоевропейских языков примерно в четвертом тысячелетии, также как и италийская ветка индоевропейских языков, которая включала латынь, окский и умбрский языки. Общее происхождение сохранилось, но и всего-то)

 

1 ця подібність може свідчити лише про те, що українська мова (фонетика) така само давня, як і латинська.

 

(Это подобие свидетельствует только и исключительно об общеиндоевропейском происхождении, а о древности языка могут говорить только его письменные тексты. Таковых для украинского да и любого другого славянского возраста начала эры не существует. Как можно сопоставлять латынь, известную как письменный язык с V века до новой эры со славянскими текстами IX века новой эры. И на основе чего сравнивать фонетику? Есть аудиозаписи носителей?.. Сопоставление фонетики современного украинского с фонетикой классической латыни – а ее только гипотетически можно восстановить – напоминает аругментацию «в огороде бузина, в Киеве дядька»)

 

Українська мова затримала чимало прадавніх граматичних значень та граматичних способів. Це виявляється знову ж при зіставленні її з латинською мовою.  Тут слід відзначити, шо збігів між цими двома мовами трапляється тим більше, чим давніша латинська мова береться для зіставлення.
В архаїчній латині (VII—II ст. до н. є.) було вісім відмінків, у тому числі кличний і два місцеві (у класичній, а це вже І ст. до н. є.—1 ст. н. є., їх залишилося тільки шість). В українській мові є всі ці відмінки, за винятком одного місцевого, і зде¬більшого їхні значення збереглися.

 

(Очень любопытное наблюдение, а как же тот факт, что старославянские тексты являются переводами с византийских церковных произведений и подавляющая часть абстрактной лексики, в том числе управление глаголов – это переводы греческих аналогов. Кстати, в латинском языке самый значительный по функциям падеж – отложительный, его значения совпали с творительным падежом. А в украинском эти значения передаются родительным. И что? В литовском, кстати, все падежи индоевропейские сохранились и что теперь Литва – родина праиндоевропейцев?!)

 

Навіть закінчення в деяких відмінкових формах обох мов ті самі. Наприклад, однако¬ве закінчення виступає в називному відмінку однини багатьох іменників жіночого роду: arena і арена, summa і сума;

 

(Красиво: взяты прямые латинские заимствования и поданы как совпадения. Это откровенная подтасовка! Это не украинские слова, они заимствованы через польский, где также не подверглись изменениям. В современном немецком языке латинское заимствование Arena то же есть и ничуть не изменилось. Так может немцы – прародители индоевропейцев, раз у них окончания женского рода именительного падежа в единственном числе те же, что и в латинском. А одинаковые они по общему индоевропейскому происхождению)

 

 у кличному відмінку іменників чоловічого роду: Brute і Бруте, De-mokrite і Демокріте; у називному відмінку множини іменників чоловічого роду: тиri і мури, питегі і номери, іменників серед¬нього роду: тагіа і моря, потіпа і імена.

 

(еще одно слово тут подано как совпадение: numerus – украинское «нумер» - это просто заимствование. Окончания среднего рода во множественном числе на –a – общеиндоевропейская особенность и т.п.)

У латинській і українській мовах розрізняють три роди: чоловічий, жіночий і середній. Знаменно, шо українська мова в більшості іменників, успадкованих від індоєвропейської прамови, зберегла навіть той самий рід. Так, до чоловічого роду однаково належать, наприклад, іменники hortus «сад» і город, pulvis і пил, ventus і вітер, ignis і вогонь, mensis і місяць, sucus і сік, somnus і coн, fumus і дим, dolor і біль, nasus і ніс; до жіночо¬го роду — іменники пох і ніч, hiems і зима, mens «розум» і па-м 'ять, mors і смерть, res і річ, voluntas і воля, securis і сокира, Іапа і вовна, acies і ость, crux «хрест» і кроква, unda «хвиля» і вода, barba і борода, casa «хатина» і хата, rota «колесо» і рада (спільне значення «коло»); до середнього роду — іменники cor і серце, потеп і ім 'я, aratrum і рало, semen «насіння» і сім 'я, granum і зерно, lac і молоко, vinum і вино тощо. У латинській мові іменник domus жіночого роду, а в українській дім — чоловічого, але, виявляється, і в українській мові він буває жіночого роду: Куди ж я піду, коли в мене немає своєї доми? (1. Нечуй-Левицький).

 

(А теперь возьмем на вскидку несовпадение: mensa женского рода и стіл мужского, navis женского рода и корабель мужского, sedia женского рода и стілець мужского, facies женского рода та лице среднего… Список можно продолжать до бесконечности)

 

1 в латинській, і в українській мовах назви річок майже виключно чоловічого роду (в українській мові жіночий рід мають лише назви річок пізнішого походження), назви дерев — здебільшого жіночого роду.


(А почему в латинском все города и страны женского рода, а в украинском - нет?)

 

Ще більша тотожність спостерігається в особових закін¬ченнях дієслів, особливо при зіставленні українських форм з імовірними формами архаїчної латинської мови (у дужках на¬водяться форми класичної латині):

 

(сильный аргумент, но окончания, как раз, индоевропейские, их можно восстановить в любом потомке индоевропейского языка. Например, окончание –t в третьем лице единственного числа: немецкое sagt, латинские dicit, русское говорит)


Однина  Множина
1 -а ос. sedeo — сиджу         sedemos (sedemus) — сидимо
2-а ос. sedesi (sedes) — сидиш    sedetes (sedetis) — сидите 3-я ос. sedeti (sedet) — сидить    sedenti (sedent) — сидять
За час приблизно 2,5 тис. років в особових формах дієслів української мови сталися тільки суто фонетичні зміни: у дру¬гій і третій особах однини та в третій особі множини відпав кінцевий голосний -і, але м'якість кінцевих приголосних, вик¬ликана вимовлянням цього голосного, залишилася (внаслідок цієї м'якості звук s у другій особі однини перейшов у ш); відпали кінцеві s у першій і другій особах множини; у третій особі множини сполучення голосного з носовим en закономірно дало звук а з попереднім пом'якшеним (на письмі буква я), як це сталося, наприклад, у словах mentha — м 'ята, decem — десять.
Такого самого походження суфікс для утворення вищого ступеня порівняння прикметників в українській мові -іш-(новий — новіший, лівий — лівіший) і в архаїчній латині -ios-(novus — novios, laevus — laevios). Однаково в обох мовах за допомогою суфікса -є творяться деякі відприкметникові при¬слівники: bonus — bene і добрий — добре,

 

(Автор не заметил, что еще и в основе произошло чередование: bonus>bene. Почему же этого не случилось в украинском?)

 

fortissimus — fortissime і найсильніший — найсильніше. Є чимало спільного в складі й відмінюванні займенників обох мов: tu і ти, tibi і тобі, sibi і собі, nos і нас, vos і вас, теа і моя, tua і твоя, sua і своя, Ші і твої, sui і свої тощо.

 

(Местоимения – это общий морфологический фонд индоевропейских языков, они должны совпадать. Это ничего не доказывает)

 

Це не запозичення, бо граматичні значення й словозмінні морфеми практично не запозичуються з мови в мову. На¬явність же в різних мовах матеріально й функціонально то¬тожних форм і особливо засобів вираження граматичних зна¬чень є надійним свідченням про спільне походження цих мов.

 

(Общее происхождение да, но не одновременное их существование во времени. Это как раз подтасовка и неумелое жонглирование фактами)

 

Щодо лексики, то вона дуже нестійка: слова можуть запозичуватися й замінюватись у великій кількості (наприклад, в англійській мові до 55 % слів запозичено з французької мови, у румунській — близько 40 % слів слов'янського походжен¬ня). Але певна група слів зберігається в мові тисячоліттями: мати, батько, брат, сестра, один, два, три, десять (латинською мовою mater, pater, frater, soror, unus, duo, tres, decem) тощо. До цієї групи належить також дитяча лексика. І саме життєво найважливіші дитячі слова української мови співвідносяться переважно з латинськими: тато і мама мають майже одно¬звучні латинські відповідники tata і mamma;
(посмотрите внимательно латинско-русский словарь: mamma – это женская грудь. Отсюда маммолог. Не надо выдавать желаемое за действительное)
 слово папа «хліб» споріднене з латинським panis «хліб» (у ньому по-дитячому повторено перший склад); вава «ранка, болить» своїм звучан¬ням і значенням близьке до латинського vapulare «бути поби¬тим, забитися»;
куку «дивися, шукай» має той самий склад, шо й у латинських словах occultare «ховатися», oculus «око»; українське дитяче кака «брудне, погане» одного походження з латинським сасаге «випорожнюватися».

 

(Вся детская лексика является общечеловеческой по фонетической причине. Первые слова, которые произносит ребенок – самые простые звуки, а именно: губные и открытый «а». вот и получается мама и папа и баба. Но они совпадают не только в индоевропейских языках. Это вообще не аргумент!)

 

Усі ці факти можуть свідчити лише про одне: українська мова в окремих своїх рисах, елементах почала формуватися ше в VII—VI ст. до н. є., можливо, водночас із латинською, якщо не раніше. Адже українська мова зберегла багато чого, що вже класична латинь утратила.

 

(Последний пассаж гениален: в нем подается интересная посылка: украинский формировался до новой эры. Возможно это и так с большой натяжкой, но только вместе с другими славянскими языками, не раньше и не позже, а одновременно в рамках общеславянского с набором диалектов. А вот вывод, который делает уважаемый автор на голову не налазит: украинский, оказывается древнее латыни. Автор сравнивает язык, данные по которому существуют самое большее последние несколько столетий с языком, который уже был письменным два с половиной тысячелетия назад. Это все равно, что взять фотографию деда в его детстве, сравнить с собственным фото и сделать оригинальный вывод, что ты старше своего деда! Жаль, что автор не владеет древнегреческим языком, тогда можно было бы на тех же основаниях заявлять о большей древности украинского чем греческого. А там, глядишь, и с хеттским его сопоставить и т.д. Жаль только, что письменные языки не достигают времени Трипольской культуры, а то можно было бы и там «доказательства» найти.)


Вообще складывается впечатление, что автор намеренно вводит студентов в обман с тем, чтобы выполнить определенный идеологический заказ и в который раз доказать всему человечеству, Украина - родина слонов.